Коли я в Україні, мене питають про Польщу.
Коли я в Польщі, мене питають про Україну.

17 грудня 2025 – 14 березня 2026
Галерея «Артсвіт», Крутогірний узвіс, 21а, Дніпро

Художники_ці: Катерина Алійник, Ярослав Футимський, Нікіта Кадан, Жанна Кадирова, Влодко Кауфман, Павло Ковач-молодший, Денис Панкратов, Антон Саєнко, Василь Ткаченко (Лях), Станіслав Туріна, Вальдемар Татарчук.

Кураторська команда: Катерина Яковленко, Стах Шабловський

Виставка складається з двох частин. Перша об’єднує роботи, створені у співпраці з українськими художниками та художницями — давніми друзями та колегами, які прийняли запрошення Татарчука до спільного художнього діалогу. Друга частина виставки заглиблюється у внутрішній світ художника, представляючи його індивідуальні роботи та документацію перформансів. Цей інтимний, рефлексивний простір розкриває особистий вимір, який довгий час залишався у тіні його кураторської діяльності.
Виставка Вальдемара Татарчука — це незвична персональна виставка художника в незвичній ситуації. Татарчук — художник. На цьому варто наголосити, адже протягом багатьох років його художня ідентичність залишалася в тіні ролі, яку він виконував як директор галереї «Лабіринт» у Любліні. Тож, чи є ця виставка поверненням представника інституції до авторської художньої практики? І так, і ні. Адже навіть бувши на посаді директора, Татарчук не стільки обіймав цю роль, скільки перформував її — у манері, властивій художнику.
«Коли я в Україні, мене питають про Польщу. Коли я в Польщі мене питають про Україну» — нетиповий проєкт також і тому, що ця персональна виставка водночас — і навіть передусім — є груповою. Разом із Татарчуком у ній беруть участь десять художників і художниць, які живуть і працюють в Україні.
Важко уявити Татарчука одного, навіть, а може, особливо на його власній персональній виставці. Взаємини з іншими водночас є основою як його мистецької позиції, так і містком між його кураторською та художньою практиками.
Так виставка перетворюється на простір зустрічей між Татарчуком та українськими художниками й художницями — тими, хто прийняв його запрошення до співпраці. Результатом цих зустрічей стали десять творчих діалогів, втілених у формі художніх творів.
Тлом проєкту «Коли я в Україні, мене питають про Польщу. Коли я в Польщі мене питають про Україну» є програма, розроблена Татарчуком, а також специфічна операційна модель галереї «Лабіринт», яка впродовж останніх років посідала особливе місце в польському художньому ландшафті. Розширюючи кураторський інструментарій із допомогою засобів, запозичених з репертуару перформера та художника, Татарчук зумів створити експериментальну інституцію з чітко окресленим антиінституційним характером. Ця модель виявилася не лише надзвичайно ефективною, а й стійкою до політичних і соціальних криз останніх років. Керуючись радше художньою, ніж бюрократичною логікою, галерея «Лабіринт» реагувала на ці кризи, залишаючись ефективною саме в ті моменти, коли класичні інституційні стратегії зазнавали поразки.
Однією з найважливіших особливостей програми «Лабіринту», нарівні з чіткою позицією щодо підтримки громадянських свобод і прав меншин, був розвиток польсько-українського діалогу, що відбувався мовою мистецтва. Присутність робіт українських художниць і художників у програмі галереї стала особливо інтенсивною після 2014 року.
Зустрічі та творчі співпраці, результати яких представлені на виставці, вкорінені як у подіях, що відбувалися в «Лабіринті» протягом приблизно останніх п’ятнадцяти років, так і в особистих стосунках та дружніх зв’язках, які художник налагодив в Україні.
Після 1989 року мистецтво в Польщі було орієнтоване насамперед на прагнення увійти до міжнародного мистецького кола, ці прагнення були частиною ширшого проєкту з вестернізації польського суспільства. Як і в політичній сфері, ці відносини базувалися не стільки на діалозі, скільки на адаптації інституційної культури та мистецьких дискурсів до західних моделей. Програмна лінія «Лабіринту», присвячена українському мистецтву, була заснована на альтернативній концепції. Її метою було створення платформи, завдяки якій польська аудиторія могла б познайомитися з мистецькою сценою своїх сусідів, а також запропонувати зміну векторів зацікавлення: звернення до України як джерела знання, вивчення аналогій і розбіжностей в тому, як у суспільствах перехідного типу, обтяжених спадщиною тоталітаризму, порушуються питання щодо своєї національної, громадянської та політичної суб’єктності у глобалізованому світі в епоху після холодної війни.
Мистецькі взаємодії, представлені на виставці, також є результатом процесу навчання, щоправда, зміщеного з рівня міжкультурного діалогу на особистісний і художній виміри. Тут Татарчук вступає в ризиковану гру: чи можливе повернення до позиції творчого суб’єкта для людини, яка протягом багатьох років обіймала інституційну роль? Художник відповідає на цей виклик, обираючи позицію учня — того, хто починає знову. Він запрошує до співпраці митців і мисткинь, яких поважає та якими захоплюється. У цих художніх діалогах він наслідує їхні практики, часто звертаючись до технік, з якими раніше ніколи не працював. Кожна з цих зустрічей розгортається за власним, відмінним сценарієм.
У співпраці з Жанною Кадировою Татарчук навчається працювати з каменем, створюючи скульптуру, що відсилає до її проєкту «Паляниця». У зустрічі з Павлом Ковачем він бере на себе роль виконавця живописного сценарію та концепції, розроблених українським художником. Разом із Василем Ткаченком вони домовляються створити дві картини на основі однієї фотографії — подвійний (авто)портрет обох митців. Катерині Алінійник він передає дві свої картини, які художниця використовує як основи для створення образів-палімпсестів. У кераміці Татарчук створює скульптурні інтерпретації мотивів, запозичених із малюнків Станіслава Туріни. Він стає виконавцем перформативних інструкцій, пошепки надиктованих Ярославом Футимським. З Влодком Кауфманом і Нікітою Каданом зустріч відбувається на ґрунті спільного зацікавлення, притаманного всім трьом, — фігурою та символікою прапора. Разом із Денисом Панкратовим він створює спільну інсталяцію, у якій фотографічні зображення та об’єкти зливаються у своєрідний спільний квітковий ландшафт, розтягнутий між Донбасом і Любліном. Антон Саєнко інтегрує образ Татарчука в ландшафти, зображені на темних фотографіях. У відповідь на живописний пейзаж Саєнка, Татарчук додає звуковий шар — пісню, в якій, серед іншого, звучить фраза з назви виставки: «Коли я в Україні, мене питають про Польщу. Коли я в Польщі мене питають про Україну».
Останнє, але не менш важливе: ​​виставка представляє роботи з художнього доробку самого Татарчука, від найперших робіт, створених на межі 1980-х і 1990-х років і до сьогодні. У його випадку перформанс був не лише дисципліною, яку він практикував, а й, можливо, передусім філософією буття в мистецтві та суспільстві.
У своїх останніх роботах, здебільшого тих, що створювалися в діалозі з українськими друзями, він виходить за межі перформативності й власної художньої мови, експериментуючи з  новими для себе практиками та способами висловлювання, натхненними мистецтвом тих, кого він цінує і поважає. І хоча чимало робіт порушують суспільні теми, деякі з них набувають форми особистих, навіть інтимних жестів. Разом вони складають багатовимірний образ Татарчука: художника-куратора, який створює простори висловлювання для інших; художника-громадянина, який реагує на політичну реальність; творця з квірною чутливістю, для якого мистецтво є простором бажання; і трикстера, чия позиція підважує як механізми політичного гноблення, так і художньо-інституційні структури, що обмежують свободу творчого самовираження та індивідуальну свободу — як у мистецтві, так і поза ним.

Координація: Ірина Полікарчук, Пауліна Кемпісти, Павел Корбус
Дизайн: Алла Сорочан
Просторові рішення: Євген Образцов
Команда проєкту: Олександра Шовкун, Станіслав Пивонос, Вікторія Нікітіна, Богдан Сомов
Фото: Олег Самойленко, Олександра Шовкун

Організатори: Фонд перформанс-мистецтва, галерея Артсвіт
Партнер: Польський інститут у Києві